Обобщенная судебная практика

Сообщений: 1544
Зарегистрирован: 16 май 2009, 00:00

Обобщенная судебная практика

Сообщение Вячеслав ВАРЕНЯ » 30 ноя 2009, 00:11

ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

06.11.2009 N 9

Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними

З метою забезпечення правильного та однакового застосування судами законодавства при розгляді цивільних справ про визнання правочинів недійсними Пленум Верховного Суду України ПОСТАНОВЛЯЄ дати судам такі роз'яснення:

1. Цивільні відносини щодо недійсності правочинів регулюються Цивільним кодексом України (далі - ЦК), Земельним кодексом України, Сімейним кодексом України, Законом України від 12 травня 1991 року N 1023-XII "Про захист прав споживачів" (в редакції Закону від 1 грудня 2005 року N 3161-IV), Законом України від 6 жовтня 1998 року N 161-XIV "Про оренду землі" (в редакції Закону від 2 жовтня 2003 року N 1211-IV) та іншими актами законодавства.
При розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.


2. Судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.
Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).
Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

3. При розгляді спору суд може ухвалити рішення про тлумачення змісту правочину лише на вимогу однієї або обох сторін правочину чи їх правонаступників (стаття 213 ЦК, стаття 37 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК) в порядку позовного провадження.

4. Судам відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо).
Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

5. Відповідно до статей 215 та 216 ЦК суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому.
Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги.
Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача.
Відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

6. Вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину розглядаються у позовному провадженні в порядку цивільного судочинства відповідно до вимог статті 15 ЦПК.
За цими ж правилами розглядаються зазначені вимоги і в разі, якщо стороною правочину є суб'єкт владних повноважень, крім вимог про визнання недійсним адміністративного договору.

7. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
У разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.
За змістом статті 216 ЦК та виходячи із загальних засад цивільного законодавства суд може застосувати з власної ініціативи реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину. Інші наслідки недійсності оспорюваного правочину (відшкодування збитків, моральної шкоди тощо) суд застосовує відповідно до статті 11 ЦПК.
Судам необхідно враховувати, що виконання чи невиконання сторонами зобов'язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним. У разі якщо правочин ще не виконаний, він є таким, що не створює жодних юридичних наслідків (частина перша статті 216 ЦК).

8. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.
У зв'язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205 - 210, 640 ЦК тощо).
Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Згідно із статтями 210 та 640 ЦК не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації.
Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено.
Рішенням суду не може бути зобов'язано сторони здійснити державну реєстрацію правочину, оскільки це суперечить загальним засадам цивільного законодавства - свободі договору (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК). Норма частини третьої статті 182 ЦК щодо можливості оскарження до суду відмови у державній реєстрації, ухилення від державної реєстрації, відмови від надання інформації про реєстрацію застосовується лише щодо дій (бездіяльності) органів, які здійснюють таку реєстрацію.
Вимога про визнання правочину (договору) неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом. Суди мають відмовляти в позові з такою вимогою. У цьому разі можуть заявлятися лише вимоги, передбачені главою 83 книги п'ятої ЦК.

9. Згідно зі статтею 217 ЦК правочин не може бути визнаний недійсним у цілому, якщо закону не відповідають лише його окремі частини й обставини справи свідчать про те, що він був би вчинений і без включення недійсної частини. У цьому разі відповідно до статті 217 ЦК суд може визнати недійсною частину правочину, з'ясувавши думку сторін правочину. Якщо у недійсній частині правочин був виконаний однією зі сторін, суд визначає наслідки його недійсності залежно від підстав, з яких він визнаний недійсним.

10. Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.
Норма частини першої статті 216 ЦК не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.
У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК.
Відповідно до частини п'ятої статті 12 ЦК добросовісність набувача презюмується. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі й те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна.
Рішення суду про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином, чи витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації (статті 19, 27 Закону України від 1 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень").

11. Судам слід враховувати, що в разі застосування реституції за недійсним договором, у якому не встановлена вартість майна і вона не може бути визначена виходячи з його умов, вартість майна визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на момент укладення договору (частина четверта статті 632 ЦК).

12. Порушення вимог закону щодо укладення правочину в письмовій формі є підставою для визнання його недійсним лише в разі, коли це прямо передбачено законом, зокрема статтями 547, 719, 981, 1055, 1059, 1107, 1118 ЦК тощо.
Необхідно звернути увагу судів, що зі змісту абзацу другого частини першої статті 218 ЦК не може доводитися свідченням свідків не лише заперечення факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин, а й факт його вчинення, а також виконання зобов'язань, що виникли з правочину. Випадки, коли свідчення свідків допускаються як засіб доказування факту вчинення правочину, у ЦК визначені прямо (частина друга статті 937, частина третя статті 949 ЦК).

13. З підстав недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину нікчемними є тільки правочини, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню.
Вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма частини другої статті 220 ЦК не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК пов'язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін.
При розгляді таких справ суди повинні з'ясувати, чи підлягає правочин обов'язковому нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав нікчемності правочину.
У зв'язку з недодержанням вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину договір може бути визнано дійсним лише з підстав, встановлених статтями 218 та 220 ЦК. Інші вимоги щодо визнання договорів дійсними, в тому числі заявлені в зустрічному позові у справах про визнання договорів недійсними, не відповідають можливим способам захисту цивільних прав та інтересів. Такі позови не підлягають задоволенню.

14. Судам необхідно враховувати, що не допускається визнання дійсним заповіту, який є нікчемним у зв'язку з порушенням вимог щодо його форми та порядку посвідчення. У цьому разі судам слід застосовувати статтю 1257 ЦК, оскільки норми глави 85 ЦК не передбачають можливості визнання заповіту дійсним.

15. Вимоги про визнання правочину недійсним на підставі статей 221 - 223 ЦК можуть заявлятися як батьками (усиновлювачами), опікуном чи піклувальником, а також бабою і дідом (частина друга статті 258 Сімейного кодексу України), так і будь-якою заінтересованою особою, а також самою неповнолітньою особою або особою, цивільна дієздатність якої обмежена, відповідно до частини другої статті 29 ЦПК.

16. Правила статті 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).
Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до статті 145 ЦПК зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК.
При розгляді справ за позовами про визнання недійсними заповітів на підставі статті 225, частини другої статті 1257 ЦК суд відповідно до статті 145 ЦПК за клопотанням хоча б однієї зі сторін зобов'язаний призначити посмертну судово-психіатричну експертизу. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.

17. Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), згідно зі статтею 227 ЦК є оспорюваним.
Вимоги про визнання такого правочину недійсним можуть заявлятися як сторонами правочину, так і будь-якою заінтересованою особою в разі, якщо таким правочином порушено її права чи законні інтереси, а також органами державної влади, які відповідно до закону здійснюють контроль за видом діяльності, яка потребує ліцензування.

18. Перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений статтею 228 ЦК:
1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина;
2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.
Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.
Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.
При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.
Наслідки вчинення правочину, що порушує публічний порядок, визначаються загальними правилами (стаття 216 ЦК).

19. Відповідно до статей 229 - 233 ЦК правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.
Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину.
Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

20. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.
Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Норми статті 230 ЦК не застосовуються щодо односторонніх правочинів.

21. При вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов'язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім'ї, родичів тощо або їх майна.
Факт насильства не обов'язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі.

22. Для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю.

23. Правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.
Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки.
Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

24. Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину.
Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

25. За удаваним правочином (стаття 235 ЦК) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.
До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

26. Особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину.
Нотаріуси, що посвідчували правочини, залучаються до участі у справі як треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, якщо позивач обґрунтовує недійсність правочину посиланням на неправомірні дії нотаріуса.
У разі якщо предметом правочину є майно, яке належить особам на праві спільної часткової власності, суд на підставі статей 358, 361 та 362 ЦК відповідно до частини другої статті 35 ЦПК залучає до участі у справі про визнання такого правочину недійсним усіх співвласників.
Якщо предметом правочину є майно, яке належить особам на праві спільної сумісної власності, інші співвласники відповідно до частини другої статті 369 ЦК до участі у справі не залучаються, оскільки правочин щодо розпорядження спільним майном вважається вчиненим за згодою всіх співвласників. За відсутності такої згоди інші співвласники відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК можуть пред'явити позов про визнання такого правочину недійсним.
Недотримання вимог статті 362 ЦК у разі продажу учасником спільної часткової власності своєї частки іншій особі не є підставою для визнання правочину недійсним. Інші співвласники у цьому випадку вправі вимагати переведення на них прав і обов'язків покупця.
Згідно із статтями 1281 та 1282 ЦК вимоги, пов'язані з визнанням правочинів недійсними, можуть пред'являтися також кредиторами спадкодавця до спадкоємців сторони правочину. У цьому разі спадкоємці зобов'язані задовольнити такі вимоги у межах вартості успадкованого майна за умови дотримання норм про пред'явлення вимог (стаття 1281 ЦК).

27. Позови про визнання недійсними правочинів щодо нерухомого майна та застосування наслідків недійсності пред'являються відповідно до частини першої статті 114 ЦПК за місцезнаходженням майна або основної його частини. Кваліфікація об'єктів як нерухомого майна здійснюється відповідно до статей 181, 190 та 191 ЦК. При цьому за місцезнаходженням нерухомого майна повинні пред'являтися також позови про визнання недійсними правочинів щодо нерухомого майна, яке буде створено в майбутньому (щодо інвестиційних договорів про будівництво нерухомого майна, договорів про участь у фонді фінансування будівництва тощо).

28. До окремих видів вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, встановлено спеціальну позовну давність (частини третя, четверта статті 258 ЦК).
Перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до частини першої статті 261 ЦК - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. ЦК встановлено винятки з цього правила щодо окремих вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними (частини друга, третя статті 261 ЦК).
Відповідно до пункту 7 Прикінцевих та перехідних положень ЦК до позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред'явлення якого виникло до 1 січня 2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.

29. Судам необхідно враховувати, що в силу частини другої статті 215 ЦК норми закону щодо підстав нікчемності правочинів є імперативними. У зв'язку з цим суди повинні відмовляти у визнанні мирових угод у справах щодо визнання нікчемності правочинів та застосування наслідків як таких, що суперечать закону (частина п'ята статті 175 ЦПК).
У справах про визнання недійсними оспорюваних правочинів та застосування наслідків їх недійсності мирові угоди визнаються судом з урахуванням вимог статті 175 ЦПК.

30. Заяву про поворот виконання рішення суду відповідно до статті 380 ЦПК в разі скасування рішення суду про визнання правочину недійсним можуть подати лише особи, які беруть участь у справі, а також особи, які набули майно за рішенням суду.

31. У справах про визнання правочину недійсним без застосування наслідків недійсності судовий збір сплачується як із немайнового спору. У справах про застосування наслідків недійсного (нікчемного) правочину судовий збір сплачується залежно від вартості відшукуваного майна, щодо якого заявляються вимоги. У справах про визнання правочину недійсним із застосуванням наслідків недійсності судовий збір сплачується відповідно до пункту 10 частини першої статті 80 ЦПК за загальною сумою всіх вимог.

32. Визнати такою, що втратила чинність, постанову Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року N 3 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" (із змінами, внесеними згідно з постановами Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 року N 13 та від 25 травня 1998 року N 15).

Голова Верховного Суду України Секретар Пленуму Верховного Суду України В.В.Онопенко Ю.Л.Сенін

Источник:http://zakon.nau.ua/

Последний раз редактировалось: Вячеслав ВАРЕНЯ (Ср Сен 15, 2010 9:34 am), всего редактировалось 1 раз(а)

Сообщений: 1544
Зарегистрирован: 16 май 2009, 00:00

Re: Обобщенная судебная практика

Сообщение Вячеслав ВАРЕНЯ » 10 июл 2010, 17:55

Налогоплательщиков должна заинтересовать указанная ниже обобщенная судебная практика.

Довідка про результати вивчення та узагальнення практики застосування адміністративними судами окремих норм Закону України “Про податок на додану вартість” (Частина І)

Довідка про результати вивчення та узагальнення практики застосування адміністративними судами окремих норм Закону України “Про податок на додану вартість” (Частина ІІ)

Довідка про результати вивчення та узагальнення практики розгляду ВАСУ касаційних скарг на судові рішення у справах про порядок справляння митними органами передбачених законами податків і зборів (Ч.I)

Довідка про результати вивчення та узагальнення практики розгляду ВАСУ касаційних скарг на судові рішення у справах про порядок справляння митними органами передбачених законами податків і зборів (Ч.II)

Последний раз редактировалось: Вячеслав ВАРЕНЯ (Вт Ноя 09, 2010 9:43 pm), всего редактировалось 1 раз(а)

Сообщений: 1544
Зарегистрирован: 16 май 2009, 00:00

Re: Обобщенная судебная практика

Сообщение Вячеслав ВАРЕНЯ » 01 авг 2010, 09:37

Інформаційний лист від 20.07.2010 № 1111/11/13-10

Головам апеляційних адміністративних cудів

На виконання пункту 3.1 постанови президії Вищого адміністративного суду України від 1 квітня 2010 року № 8 “Про вивчення та узагальнення причин скасування Верховним Судом України судових рішень Вищого адміністративного суду України, переглянутих за винятковими обставинами у 2009 році” надсилаємо інформаційний лист “Проблемні питання застосування законодавства у справах за участю органів державної податкової служби”, який пропонуємо довести до відома суддів апеляційних та місцевих адміністративних судів.

Додаток: на 107 арк.



Голова суду О. Пасенюк

Сообщений: 1544
Зарегистрирован: 16 май 2009, 00:00

Re: Обобщенная судебная практика

Сообщение Вячеслав ВАРЕНЯ » 02 сен 2010, 18:30

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
Інформаційний лист від 02.08.2010 № 1172/11/13-10



Головам апеляційних
адміністративних судів України

У зв’язку з виникненням у судовій практиці деяких питань, пов’язаних із правомірністю анулювання реєстрації платників податку на додану вартість, на підставі пункту 4 частини першої статті 32 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” в порядку надання методичної допомоги Вищий адміністративний суд України вважає за необхідне повідомити таке.

1. Згідно з пунктом 9.8 статті 9 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР “Про податок на додану вартість” реєстрація платника податку на додану вартість діє до дати її анулювання, яка відбувається у випадках, якщо:

а) платник податку, який до місяця, в якому подається заява про анулювання реєстрації, є зареєстрованим згідно з положеннями підпункту 2.3.1 пункту 2.3 статті 2 цього Закону більше двадцяти чотирьох календарних місяців, включаючи місяць реєстрації, та має за останні дванадцять поточних календарних місяців обсяги оподатковуваних операцій, менші за визначені зазначеним підпунктом;

б) ліквідаційна комісія платника податку, оголошеного банкрутом, закінчує роботу або платник податку ліквідується за власним бажанням чи за рішенням суду (фізична особа позбувається статусу суб'єкта господарювання);

в) особа, зареєстрована як платник податку, реєструється як платник єдиного податку або стає суб’єктом інших спрощених систем оподаткування, які визначають особливий порядок нарахування чи сплати податку на додану вартість, відмінний від тих, що встановлені цим Законом, чи звільняють таку особу від сплати цього податку за рішенням суду або з будь-яких інших причин;

г) зареєстрована як платник податку особа обирає відповідно до цього Закону спеціальний режим оподаткування за ставками, іншими, ніж зазначені у статті 6 та статті 81 цього Закону;

ґ) особа, зареєстрована як платник податку, не надає податковому органу декларації з цього податку протягом дванадцяти послідовних податкових місяців або подає таку декларацію (податковий розрахунок), яка (який) свідчить про відсутність оподатковуваних поставок протягом такого періоду, а також у випадках, визначених законодавством стосовно порядку реєстрації суб’єктів господарювання.

Відповідно до абзацу сьомого пункту 9.8 статті 9 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР “Про податок на додану вартість” анулювання реєстрації на підставах, визначених у підпункті “а” цього пункту, здійснюється за заявою платника податку.

У свою чергу, анулювання реєстрації на підставах, визначених у підпунктах “б” – “ґ” цього пункту, здійснюється за ініціативою відповідного податкового органу або такої особи.

При цьому рішення про анулювання свідоцтва про реєстрацію платника податку на додану вартість як за ініціативою платника податків, так і за ініціативою податкового органу, приймається податковим органом. Форма зазначеного рішення встановлена додатком 5 до Положення про реєстрацію платників податку на додану вартість, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 1 березня 2000 року № 79.

З огляду на викладене адміністративні суди не мають права розглядати позовні вимоги податкових органів про анулювання свідоцтва реєстрації платника податку на додану вартість, оскільки суд не може підміняти собою компетентні державні органи, уповноважені на прийняття відповідного рішення. Такими органами в розглядуваному випадку є органи державної податкової служби.

Отже, у разі пред’явлення податковим органом позову про анулювання свідоцтва про реєстрацію платника податку на додану вартість судам слід відмовляти у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі пункту 1 частини першої статті 109 Кодексу адміністративного судочинства України, а відкрите провадження у справі належить закривати на підставі пункту 1 частини першої статті 157 зазначеного Кодексу.

2. Підпунктом “ґ” пункту 9.8 статті 9 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР “Про податок на додану вартість” передбачено, що реєстрація платника податку на додану вартість діє до дати її анулювання, яка відбувається, зокрема, у випадку, якщо особа, зареєстрована як платник податку, не надає податковому органу декларації з цього податку протягом дванадцяти послідовних податкових місяців або подає таку декларацію (податковий розрахунок), яка (який) свідчить про відсутність оподатковуваних поставок протягом такого періоду, а також у випадках, визначених законодавством стосовно порядку реєстрації суб'єктів господарювання.

При розгляді питання щодо відсутності у платника податку протягом дванадцяти послідовних податкових місяців оподатковуваних поставок судам слід виходити з такого.

Згідно з пунктом 1.1 статті 1 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР “Про податок на додану вартість” під оподатковуваними операціями для цілей цього Закону маються на увазі будь-які операції платників податку, які підлягають оподаткуванню податком на додану вартість.

Перелік оподатковуваних операцій визначений пунктом 3.1 статті 3 зазначеного Закону. До цього переліку, зокрема, належать поставки товарів або поставки послуг (підпункт 3.1.1 пункту 3.1 статті 3 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР “Про податок на додану вартість”).

Відповідно до пункту 1.4 статті 1 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР “Про податок на додану вартість” поставка товарів – це будь-які операції, що здійснюються згідно з договорами купівлі-продажу, міни, поставки та іншими цивільно-правовими договорами, які передбачають передачу прав власності на такі товари за компенсацію незалежно від строків її надання, а також операції з безоплатної поставки товарів (результатів робіт) та операції з передачі майна орендодавцем (лізингодавцем) на баланс орендаря (лізингоотримувача) згідно з договорами фінансової оренди (лізингу) або поставки майна згідно з будь-якими іншими договорами, умови яких передбачають відстрочення оплати та передачу права власності на таке майно не пізніше дати останнього платежу.

Не належать до поставки операції з передачі товарів в межах договорів схову (відповідального зберігання), довірчого управління, оперативної оренди (лізингу), інших цивільно-правових договорів, які не передбачають передачу права власності (користування або розпорядження) на такі товари іншій особі.

Поставка послуг – будь-які операції цивільно-правового характеру з виконання робіт, надання послуг, надання права на користування або розпорядження товарами, у тому числі нематеріальними активами, а також з поставки будь-яких інших, ніж товари, об’єктів власності за компенсацію, а також операції з безоплатного виконання робіт, надання послуг. Поставка послуг, зокрема, включає надання права на користування або розпорядження товарами у межах договорів оренди (лізингу), поставки, ліцензування або інші способи передачі права на патент, авторське право, торговий знак, інші об'єкти права інтелектуальної, в тому числі промислової, власності.

Відповідно до наведеного оподатковувана поставка є різновидом оподатковуваної операції. При цьому ознакою оподатковуваної операції, а отже, і оподатковуваної поставки, є виникнення в результаті її здійснення об’єкта оподаткування податком на додану вартість.

Таким чином, з аналізу наведених законодавчих норм випливає, що під оподатковуваними поставками слід мати на увазі поставку товарів або поставку послуг, в результаті яких у платника податку-постачальника виникає об’єкт оподаткування податком на додану вартість та, відповідно, нараховуються податкові зобов’язання з цього податку.

Ураховуючи викладене, поняттям оподатковуваних поставок не охоплюються операції платника податку з придбання товарів і послуг, у тому числі тих, із яких у покупця виникає право на податковий кредит, а також операції, звільнені від оподаткування або такі, що не є об’єктом оподаткування згідно зі статтями 3 та 5 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР “Про податок на додану вартість”.

За таких обставин суди не повинні брати до уваги здійснення платником податку операцій з придбання товарів чи послуг, а також операцій, що не є об’єктом оподаткування або звільнені від обкладання податком на додану вартість, як підтвердження наявності у такого платника оподатковуваних поставок.

У свою чергу, відсутність у платника податку на додану вартість оподатковуваних поставок протягом дванадцяти послідовних податкових місяців згідно з підпунктом “ґ” пункту 9.8 статті 9 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР “Про податок на додану вартість” може бути підставою для прийняття податковим органом рішення про анулювання реєстрації такого платника податку. При цьому анулювання реєстрації платника податку на додану вартість здійснюється шляхом анулювання Свідоцтва платника податку та виключення платника податку на додану вартість з відповідного Реєстру (абзац сьомий пункту 25 Положення про реєстрацію платників податку на додану вартість, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 1 березня 2000 року № 79).

3. Судам слід мати на увазі, що анулювання свідоцтва платника податку на додану вартість, зокрема, з підстав, наведених у пунктах “а” та “ґ” пункту 9.8 статті 9 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР “Про податок на додану вартість”, не виключає можливості повторної подальшої реєстрації особи як платника зазначеного податку, попереднє свідоцтво якої було анульовано.

Разом із тим, ця особа не позбавлена права оскарження в адміністративному суді рішення про анулювання попередньої реєстрації платника податку на додану вартість, якщо вважає відповідне рішення податкового органу протиправним.

У разі набрання законної сили рішенням про задоволення зазначених позовних вимог та визнання протиправним рішення про анулювання реєстрації платника податку на додану вартість відповідне рішення податкового органу вважається протиправним з моменту його прийняття.

Наведене означає, що таке рішення податкового органу не створює будь-яких правових наслідків. Тому протиправно анульоване свідоцтво платника податку на додану вартість слід вважати чинним протягом усього часу від моменту його видачі, у тому числі в період від дати прийняття протиправного рішення про анулювання такого свідоцтва до набрання чинності відповідним рішенням суду.

Якщо в зазначений період податковим органом було видано нове свідоцтво платника податку одній і тій самій особі, таке рішення також є протиправним, оскільки відповідно до пункту 9.2 статті 9 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР “Про податок на додану вартість” реєстрація особи як платника податку на додану вартість супроводжується присвоєнням такій особі індивідуального податкового номера, який використовується для справляння цього податку і є унікальним. Відповідно до наведеного одна особа може бути зареєстрована платником податку на додану вартість лише один раз.

За таких обставин суди, що задовольняють позовні вимоги особи про визнання протиправним рішення податкового органу щодо анулювання реєстрації платника податку на додану вартість, повинні дати правову оцінку також і рішенню податкового органу про видачу особі наступного свідоцтва про реєстрацію платника цього податку.

При цьому судам слід ураховувати таке.

У розглядуваній ситуації подвійна реєстрація особи як платника податку на додану вартість виникає з вини податкового органу, який прийняв протиправне рішення. Водночас існування в однієї особи двох свідоцтв платника податку на додану вартість, яке виникло з вини податкового органу, може негативно вплинути на подальшу правову оцінку його дій, зокрема, щодо використання ним другого індивідуального податкового номера при складанні податкових накладних у період між незаконним анулюванням його свідоцтва платника цього податку та видачею нового свідоцтва.


Відповідно до наведеного суди повинні захистити законні інтереси особи та відповідно до частини другої статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України вийти за межі позовних вимог при розгляді справи щодо анулювання першої реєстрації платника податку на додану вартість, скасувавши рішення про повторну видачу такій особі свідоцтва платника цього податку, прийняте після незаконного анулювання податкової реєстрації цієї особи.

При цьому за змістом статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України суд під час прийняття рішення про скасування незаконного рішення суб’єкта владних повноважень має право визначити, з якого моменту відповідне рішення втрачає чинність.

Суд визначає, що рішення суб’єкта владних повноважень є скасованими з моменту набрання постановою законної сили, тобто лише на майбутнє, якщо на підставі цього рішення виникли правовідносини, які доцільно зберегти, оскільки інакше буде заподіяно значно більшої шкоди суб’єктам правовідносин у порівнянні з відвернутою.

За таких обставин скасування рішення про повторну реєстрацію особи судам слід ухвалювати із зазначенням, що таке рішення втрачає чинність із моменту набрання законної сили постановою суду.

Виходячи з наведеного, є правомірними дії особи, що використовувала при складанні податкової звітності, податкових накладних та інших документів другий індивідуальний податковий номер, якщо ці дії вчинені у період між анулюванням реєстрації платника податку на додану вартість та набранням законної сили судовим рішенням щодо протиправності такого анулювання.

4. Згідно з пунктом “в” пункту 9.8 статті 9 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР “Про податок на додану вартість” анулювання реєстрації платника податку на додану вартість відбувається, якщо особа, зареєстрована як платник податку, реєструється як платник єдиного податку або стає суб’єктом інших спрощених систем оподаткування, які визначають особливий порядок нарахування чи сплати податку на додану вартість, відмінний від тих, що встановлені цим Законом, чи звільняють таку особу від сплати цього податку за рішенням суду або з будь-яких інших причин.

Згадані у наведеній нормі Закону інші причини стосуються виключно можливих підстав, із яких платник податку звільняється від сплати податку на додану вартість. Відповідними причинами можуть бути судове рішення, нормативний або інший акт компетентного органу, внаслідок якого платник податку на додану вартість втрачає обов’язок з нарахування та/або сплати цього податку.

Водночас наведена законодавча норма не може розглядатися як підстава для розширеного тлумачення обставин, за яких відбувається анулювання реєстрації платника податку на додану вартість, порівняно з тими, що згадані в пункті 9.8 статті 9 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР “Про податок на додану вартість”. Зокрема, порушення платником податку правил податкового обліку з податку на додану вартість можуть бути підставою для застосування відповідальності, передбаченої цим Законом та іншими законами з питань оподаткування, але не тягнуть за собою права податкового органу анулювати свідоцтво про реєстрацію такого платника податку.

Цей лист пропонуємо довести до відома суддів апеляційного та окружних адміністративних судів відповідного апеляційного округу для врахування при здійсненні правосуддя.


В.о. Голови суду Д. Ліпський

Сообщений: 1544
Зарегистрирован: 16 май 2009, 00:00

Re: Обобщенная судебная практика

Сообщение Вячеслав ВАРЕНЯ » 04 окт 2010, 13:16

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ЛИСТ

від 27.09.2010 р. N 1343/11/13-10

Головам апеляційних адміністративних судів України 

У зв'язку з виникненням у судовій практиці питань, пов'язаних із визначенням строку для звернення платників податків з адміністративним позовом щодо оскарження рішень контролюючих органів про нарахування податкового зобов'язання, а також строків звернення контролюючих органів із позовом про стягнення податкового боргу, на підставі пункту 4 частини першої статті 32 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" в порядку надання методичної допомоги Вищий адміністративний суд України вважає за необхідне повідомити таке.

Пунктом 3.7 Прикінцевих положень Закону України від 7 липня 2010 року N 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" було внесено зміни до статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України, які набули чинності з 30 липня 2010 року.

Згідно із зазначеними змінами загальний строк звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи, визначений частиною другою статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України, зменшено з одного року до шести місяців.

Крім того, нова редакція статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України містить частину п'яту, яка передбачає спеціальний скорочений строк в один місяць для звернення особи до адміністративного суду з позовом щодо оскарження рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів.

Судам слід мати на увазі, що рішеннями суб'єкта владних повноважень, на підставі яких можуть бути заявлені вимоги про стягнення грошових коштів, є, зокрема, податкові повідомлення-рішення, прийняті контролюючими органами на підставі Закону України від 21 грудня 2000 року N 2181-III "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами".

Таким чином, із моменту набрання чинності змін до Кодексу адміністративного судочинства України, внесених Законом України від 7 липня 2010 року N 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів", строки для звернення особи з позовом про визнання протиправним податкових повідомлень-рішень встановлені безпосередньо цим Кодексом.

За таких обставин при судовому оскарженні податкових повідомлень-рішень відсутні підстави для застосування норм інших законів, зокрема підпункту 5.2.5 пункту 5.2 статті 5 Закону України від 21 грудня 2000 року N 2181-III "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" для визначення строку звернення до адміністративного суду.

Таким чином, до позовів платників податків про оскарження податкових повідомлень-рішень встановлено місячний строк звернення до адміністративного суду.

Щодо строків звернення податкових органів із вимогою про стягнення податкового боргу з платників податків, то для пред'явлення таких позовів спеціальних строків Кодексом адміністративного судочинства України не передбачено.

Виходячи з викладеного, позовні вимоги органів державної податкової служби України про стягнення податкового боргу з платників податків повинні пред'являтися протягом шести місяців з дня виникнення податкового боргу.

Цей лист пропонуємо довести до відома суддів місцевих та апеляційних адміністративних судів для врахування при здійсненні правосуддя.

 

В. о. Голови суду 
О. Панченко 

Сообщений: 1544
Зарегистрирован: 16 май 2009, 00:00

Re: Обобщенная судебная практика

Сообщение Вячеслав ВАРЕНЯ » 08 окт 2010, 16:54

КЛОПОТАННЯ
щодо поновлення строку на звернення до суду
(на 4-х аркушах)

Насамперед, ПРОШУ СУД встановити та визнати, що строк мого звернення до суду за захистом моїх прав, свобод та інтересів не являється пропущеним та, таким чином, саме прийняти мій позов «щодо ... права на податковий кредит за наслідками 2008 податкового року, щодо визнання протиправними дій, бездіяльності, рішень Державної податкової інспекції, відшкодування завданих мені збитків, зобов’язання повернути належні мені грошеві кошти та сплатити штраф» до ДПІ в місті К. (ВІДПОВІДАЧ-1) від 08 вересня 2010 року

до розгляду задля вирішення питання відкриття судового провадження, враховуючи наступні властивості та законні підстави:

- Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб» вiд 22.05.2003р. № 889-IV (далі – Закон 889) регулюються публічно-правові відносини між платником податку та податковим органом та встановлюється відповідальність за їх порушення;

- згідно до пп.15.3.1 п.15.3 ст.15 Закону України Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами № 2181-ІІІ від 21.12.2000р. заяви (примітка: в т.ч. до суду) на повернення надміру сплачених податків, зборів (обов'язкових платежів) або на їх відшкодування у випадках, передбачених податковими законами, можуть бути подані не пізніше 1095 дня, наступного за днем здійснення такої переплати або отримання права на таке відшкодування, що залишає за мною право на звернення до суду із відповідним позовом до органу державної податкової служби;

- виниклі спірні публічно-правові відносини між громадянином та органом державної влади регулюються також Законом України вiд 02.10.1996р. № 393/96-ВР "Про звернення громадян" (далі – Закон 393) та Законом України "Про інформацію" вiд 02.10.1992р. № 2657-XII (далі – Закон 2657);

- введенням в дію 03 серпня 2010 року Закону України Про судоустрій і статус суддів № 2453-VI від 07.07.2010р. (далі – Закон 2453) було внесено низку змін до КОДЕКСУ адміністративного судочинства України вiд 06.07.2005 № 2747-IV (далі – КАСУ), в тому чині стосовно питань встановлення НОВИХ строків для звернення до адміністративного суду. Але, оскільки статтею 99 КАСУ встановлюється строк звернення до адміністративного суду, а не позовна давність, та беручи до уваги, що з набранням чинності Закону 2453 справи із публічних правовідносин фізичних осіб з суб’єктами владних повноважень залишені підсудними адміністративним судам, при розгляді справ цієї категорії, на мою думку, суди мають застосовувати положення про позовну давність, визначену нормами спеціальних законів, регулюючих відповідні правовідносини (відповідно до аналогії закону), а серед таких законів, наприклад, – Закон 2181, Закон 889, Закон 393 та Закон 2657;

- спірні відносини за Законом 889 виникли в мене з державним податковим органом протягом минулого 2009 року, та задля їх своєчасного й законного врегулювання я доклав всіх необхідних від мене заходів та зусиль. До того ж, я попередив письмово свого майбутнього відповідача про свої наміри відстоювати у суді порушені та безпідставно й неправомірно призупинені ним та його посадовими особами мої права. Часом, коли я дізнався про порушення своїх прав та законних інтересів, вважаю останню подію у відносинах – це момент перерахування (дію) ДПІ у м.К. на мій рахунок належних мені грошевих коштів, – яка відбулася несвоєчасно у розумінні додержання строків здійснення відшкодування за Законом 889 та в заниженому розмірі (ця подія відбулася 09 вересня 2009 року, зі здійснення якої йще не минув річний строк);

- натомість зазначу, що право на звернення до суду (позовна давність) задля захисту від порушень в реалізації мого права на податковий кредит з боку органу державної податкової служби за Законом 889, на час виникнення спірних відносин було обмежено річним строком, зазначеним у відповідних положеннях статті 99 КАСУ в редакції, діючої на той час та до 03 серпня 2010 року;

- на мою власну думку, позовна давність, скоріш за все, інститут матеріального, а не процесуального права, а тому на практиці відповідні норми повинні застосовуватися в тій редакції, в якій вони діяли саме на момент виникнення спірних відносин.

Отже, ПРОШУ СУД при вирішенні питання дотримання мною строку звернення до адміністративного суду із зазначеною позовною заявою врахувати моє право на належний судовий захист та наступні поважні причини пропущення такого строку:

- моє звернення до суду зосноване на засадних принципах існуючого правопорядку в державі, проголошених та встановлених Конституцією України (далі – КОНСТИТУЦІЯ), якими гарантується реалізація мого права на судовий захист, та що передбачено також в статтях 6, 8 та 104 КАСУ;

- відповідно ст. 8 КОНСТИТУЦІЇ в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується;

- згідно ст.ст. 21, 22 КОНСТИТУЦІЇ права і свободи людини, закріплені Конституцією, не є вичерпними, та є невідчужуваними та непорушними, гарантуються і не можуть бути скасовані. А при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод;

- отже, введенням в дію 03 серпня 2010 року Закону 2453 та відповідних змін до КАСУ, в тому чині стосовно питань встановлення НОВИХ строків для звернення до адміністративного суду, законодавцем непередбачливо було залишено поза уваги необхідність належного (на законодавчому рівні) збереження права осіб на звернення за судовим захистом, які вже вступили в спірні відносини протягом останніх від місяця та півроку до року. Нажаль, таким чином, виявилися створені умови щодо прикрого порушення (призупинення шляхом недоврегулювання на законодавчому рівні) та неконституційного обмеженння також й мого особистого права на своєчасне звернення з позовом за захистом до адміністративного суду. Отже, на момент вступу у законну силу положень п.2, п.4 та п.5 ст.99 КАСУ в новій редакції (стосовно строків та термінів) виникла колізія норм матеріального та процесуального права, законне «уникнення» якої мною, як і значною кількістю інших осіб, не могло бути заздалегідь передбаченим. Тобто, як шестимісячний строк, так і місячний термін для мого звернення за захистом до суду (замість раніш існуючого за законом річного строку), виявилися не з моєї вини та водночас(!) мною пропущені. Ця, так би мовити «форс-мажорна обставина» (прийняття нормативного акту, по іншому регулюючого відповідні правовідносини), являється для мене саме тою основною поважною причиною вимушеного пропущення строку на звернення до суду зі скаргою, хоча виникнення таких обставин, на мою власну думку, є неприпустимим в правовій державі;

- отже, я поспішаю зі зверненням досуду, але відверто зазначу, що я не очікував та не міг передбачити жодних негативних правових наслідків для себе, пов’язаних зі змінами в процесуальному законодавстві стосовно строків, та, більш того, – я цілковито намагався контролювати ситуацію зі строками. Так, в деякому сенсі я «не поспішав» раніше звертатися із цим позовом до суду, оскільки я розраховував на отримання результатів розгляду іншої судової справи за моїм позовом до того ж самого відповідача. Так, 10 квітня 2009 року мною було подано відповідну адміністративну скаргу в Хххххх окружний адміністративний суд. Колегіальний розгляд справи № 2а-00000/00/0000 декілька разів відкладався та переносився на більш пізні строки (спочатку – на грудень 2009 року, потім – на лютий 2010 року, на початок квітня 2010 року та, наприкінець, – на середину квітня 2010 року). 16 квітня 2010 року судом першої інстанції було постановлено рішення (копія якого додається до позову у вигляді ДОДАТКА 15), яким саме й було задовільнено по суті мої (тотожні за змістом до цього мого позову) вимоги до того й самого відповідача – до ДПІ у м.К. Саме цій законний та правосудний результат я й очікував, а тому не звертався до суду заздалегідь. Я саме розраховував зайвого разу не перевантажувати адміністративний суд новими (цілком тотожніми по суті та за змістом) справами, а мав намір вирішувати всі мої спірні питання з ДПІ у м.К., маючи на руках діюче судове рішення. Але оминути це моє вимушене звернення з новим позовом до суду мені не вдалося, оскільки державний податковий орган (відповідач) не визнав своїх протиправних дій та Постанова по справі оскаржена ним в апеляційному порядку. На цей час справа знаходиться в Ххххххххх апеляційному адміністративному суді. Апеляційне провадження у справі відкрито суддею апеляційного суду йще у червні 2010 року, але її розгляд призначено лише на 15 вересня 2010 року. В липні місяці я особисто письмово клопотав перед апеляційним судом про скорочення термінів судового розгляду справи, посилаючись саме на те, що в мене спливає річний строк на звернення до адміністративного суду із «черговим» позовом, але належної відповіді чи рішення на цей запит я так, нажаль, і не отримав. До чого все це? Цим важливим зауваженням я саме хочу наголосити суду, що моє нібито «зволікання» із зверненням до суду із цією скаргою мало цілком обгрунтовані та практично доцільні підстави: не перевантажувати суд та суддів зайвими справами, вирішувати подальші спірні питання з податковим органом іншими законними методами та засобами;

- наприкінець зазначу, що 03 вересня 2010 року я особисто надав до Ххххххх окружного адміністративного суду цей (у попередній редакції) позов. Але УХВАЛОЮ від 06 вересня 2010 року судді СССССС.С.С. по справі № 2а-11111/11/11111 позов було повернуто ПОЗИВАЧЕВІ (мені) з-за порушення правил територіальної підсудності (див. ДОДАТКИ 18 до позову). Зазначена УХВАЛА мною не оскаржується у передбаченому законом порядку та набирає чинності 13.09.2010р. Оскільки повернення позовної заяви не позбавляє мене права повторного звернення до адміністративного суду, то мною саме й надається позовна заява повторно до Yyyyyyyy окружного адміністративного суду – у відповідності до вимог ст.19 КАСУ, за місцем знаходження державної установи ВІДПОВІДАЧА (див. відповідне КЛОПОТАННЯ щодо надання права на повторне звернення до суду, яке надається також разом та одночасно із позовом). Вважаю, що перебіг строку позовної давності має підстави бути призупинений на строк з 03 по 13 вересня 2010 року (на час здійснення процесуальних дій, пов’язаних із поданням позову до суду). Відповідно – важаю, що строк на звернення з позовом до суду має також підстави бути продовжений на термін в 11 календарних днів (від граничного річного терміну на звернення до суду – від 08 вересня 2010 року, враховуючи, що я дізнався про порушення свого права 09 вересня 2009 року, про що зазначено мною вище).


Таким чином, ПРОШУ СУД у відповідності до пп.3 п.3 ст.49, пп.5 п.1 ст.106 та на підставі п.2 ст.107 КАСУ поновити строк звернення до адміністративного суду із вказаною позовною заявою та саме прийняти мій позов до розгляду та відкрити судове провадження по ньому з метою здійснення неупередженого судочинства зі встановленням правосуддя.

Источник

Вернуться в Dura lex sed lex. Юридическая консультация

Кто сейчас на форуме

Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и гости: 1